Історія однієї тривоги

 

Моя тривога була чоловіком. Такий собі вже немолодий чолов’яга з сивиною де-не-де посеред колись каштанового волосся, високий  і худий. Його руки і ноги були непропорційно довгими, ніби сам він в якийсь момент виріс, а кінцівки про те не знали і продовжували рости. Це додавало йому комічності. Як і старенькі окуляри в товстій зеленій оправі. Проте одяг його завжди був охайним і гарно підібраним. Можливо, вбрання не зовсім відповідало нинішнім модним тенденціям. Але у відсутності смаку його точно не можна було звинуватити. А ще черевики, ідеально чисті та блискучі. Одним словом, у чоловічка був власний стиль, який надавав йому певного шарму, але й не відміняв химерності. Звали його Теодор. Я називала просто – дядечко Тео.

Ми з дядечком Тео часто зустрічались, вели бесіди, хоча скоріше це були суперечки. Першим говорив зазвичай він, я не погоджувалась. А далі починалось… В мене завжди була купа аргументів, але й дядечко Тео не відставав і завжди знаходив, що мені відповісти. Останнє слово було за ним. Мене це страшно бісило, іноді доходило до сліз та істерик. Кожного разу я говорила, що не хочу його бачити і чути. Проте він робив все навпаки. В моєму  житті дядечко Тео став небажаним гостем. Завжди приходив тоді, коли я його не чекала. Тобто, в надмірній ґречності його точно не можна було запідозрити. В будь-який час, в будь-якому місті, варто було лише про нього згадати –  дядечко Тео був тут як тут. Наші бесіди починались приблизно однаково:

– Дядечко Тео, це знову ви? Хоч би попереджали про свій візит. Кожного разу як сніг на голову.
– Дорогенька, а хіба не ти мене сама кличеш?
– Ні, щось я такого не пам’ятаю.
– Ну як же, ти ж про мене згадуєш, думаєш постійно, хвилюєшся, мабуть. Як я можу не прийти? Я кидаю всі свої справи і вирушаю на зустріч з тобою.
– О, які там у вас можуть бути справи? І ні, я не хочу думати про вас. Не хочу, щоб ви приходили і знову несли якусь нісенітницю.
– А тут вибач вже. Це ти сама розбирайся, чого ти про мене думаєш і згадуєш. Та й взагалі, ніхто не змушує тебе зі мною сперечатись. Можемо просто зустрітись, привітатись. Я посиджу ось там на стільці в куточку, відпочину трошки, переконаюсь, що з тобою все добре, і піду собі. Знаєш, який я самотній. Мені так хочеться терпіння і розуміння з боку оточуючих. Ти ж сама вступаєш в суперечку. Думай, що з ти з тим робити і як реагувати. А в мене натура така – я не буду мовчати.

Такі розмови в нас траплялись часто. А ще частіше я все-таки долучалась до суперечки, кожного разу знаючи, що не вийду з неї переможцем. Тому що рішення вступати в неї вже автоматично означало програш.

З часом мені це набридло. Хоча ні, не просто набридло, а по-справжньому остогидло. Я вирішила, що треба діяти інакше. Якщо не вдається обіграти, можна спробувати підіграти. Це було не легко, але можливо. Я вчилась цьому і продовжую вчитись. Головне – мати багато терпіння (дуже багато); вірити; іноді відпустити ситуацію, прийняти; а іноді просто дати час, в першу чергу собі, почекати ще трохи.

Дні шли, а зустрічі з дядечком Тео продовжувались. Він, як і раніше, продовжував бути в моєму житті, але наші зустрічі  вже менше мене турбували. Я намагалась зробити їх якомога коротшими, проте сама чолов’ягу не проганяла. Я ж розумію, йому самотньо. Зазвичай, він сам на довго не затримувався, перевіряв, як справи і йшов. Не можу сказати, що ми стали ліпшими друзями (чи навіть просто приятелями). Дядечко Тео став для мене скоріше знайомим, зустрівши якого я не переходжу на інший бік вулиці, а просто говорю “Вітаю” і йду далі.